Україна мала свій модернізм. Його стерли.
У той час, коли Європа будувала авангард, Україна творила власний мистецький проєкт. Не копію Заходу, а повноцінний, теоретично обґрунтований напрям зі своєю логікою, мовою та амбіцією. Він називався бойчукізм.
Перша «школа Бойчука» — неовізантисти. Зліва направо: Гелена Шрамм, Микола Касперович; сидять: Тадеуш Налепінський, Софія Бодуен-де-Куртене, Софія Налепинська, Софія Сеґно, Михайло Бойчук (в центрі). Париж, 1910 рік
Михайло Бойчук повернувся з Парижа не з чужим стилем: він повернувся з концепцією. Бойчукізм — це спроба створити українське мистецтво майбутнього з власного кореня: взяти візантійський іконопис, фрески Київської Русі, народний примітив — і переплавити все це в сучасну художню мову. Не музей, не реконструкція. Синтез.
Паризький Салон Незалежних 1910 року зустрів роботи групи бойчукістів захоплено. Критика назвала їх «неовізантистами» і вказала: ці художники продовжують лінію іконописців, але їхнє мистецтво цілком сучасне.
Бойчукізм зламав одну межу, яку мистецтво рідко наважується зламати: межу між «високим» і «повсякденним». Фреска і кераміка, книжкова графіка і килим — усе це одна мова. Мистецтво не над життям, а всередині нього.
У 1920-х бойчукізм вийшов зі майстерні на стіни міст. Селянський санаторій на Хаджибеївському лимані в Одесі, Червонозаводський театр у Харкові. Тобто, реальні простори, які стали повноцінними художніми висловлюваннями. Площинність, ритм, архаїчна форма — все це працювало не в рамі, а в архітектурі для людей, які приходили лікуватися або дивитися виставу. Мистецтво, яке не чекало, поки його помітять у галереї.
Свято врожаю. Розпис фойє. Червонозаводського театру у Харкові. Фреска. Фоторепродукція
Потім прийшли 1930-ті…
Сталінський режим знищував усе, що не вписувалося в «соціалістичну культуру» — і бойчукізм не вписувався одразу з кількох причин: він був національним, він був модерністським, він був незалежним від партійної директиви. 1937 рік став роком фізичного знищення школи. Михайло Бойчук і більшість його учнів розстріляні. Фрески замальовані. Роботи вилучені. Імена — заборонені.
Налепинська-Бойчук Софія Олександрівна «Дівчата з книжкою». Папір, дереворит. 1927 Національний художній музей України
Традиція була перервана насильницьки. Те, що мало розвиватися десятиліттями, обірвали в один рік.
Бойчукізм сьогодні
Сьогодні бойчукізм повертається — не як музейний артефакт, а як жива розмова про те, ким ми є в мистецтві. Його вивчають, досліджують, на нього посилаються. Хочете знати більше — починайте з сайту музею бойчукізму:
І в цьому поверненні є особлива сторінка, яка досі лишалася невидимою.
Виставковий проєкт «Весна. Жіночі імена бойчукізму» в Національному центрі «Український Дім» відновлює справедливість щодо 15 мисткинь, чиї імена десятиліттями були викреслені з канону. Їх було стерто двічі — спершу як модерністів, потім як жінок.
Серед них — Софія Налепінська-Бойчук, Оксана Павленко, Антоніна Іванова, Ярослава Музика, Марія Котляревська та інші. Кожна — не просто учениця, а самостійна мисткиня з власним голосом.
Виставка триватиме до 12 квітня.
Те, що було знищене, сьогодні повертається як основа ідентичності. Бойчукізм — не минуле українського мистецтва. Це одне з небагатьох місць, де воно могло б стати собою.
27.03.2026
546
01.04.2026
380